Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Ветеран праці І. П. Вензилівський, який працював ще до Великої Жовтневої соціалістичної революції на заводі ДЮМО, згадує: «Праця в цеху була дуже важкою, додому я добирався майже без сил. Адже мені, тоді ще підлітку, доводилося протягом багатогодинної зміни з «козою» на спині підносити цеглу і пісок для ремонту печей. Копійчаного заробітку не вистачало навіть на жалюгідне існування». З цими спогадами перегукується розповідь колишнього коногона Р. Д. Жидова, який доставляв кокс для доменних печей. «Дванадцять годин безперервно одноманітного шляху, короткий перепочинок для того, щоб нагодувати і напоїти коней. І весь час окрики підрядника: «Швидше, швидше!»
Тяжке становище робітників погіршувалося нестерпними умовами праці, відсутністю будь-якої техніки безпеки. Нещасні випадки часто кінчалися смертю. 27 лютого 1911 року під час заливання мартенівської печі перевернувся ківш, і розплавленим металом облило 8 робітників. Двоє з них відразу померли, а решта - пізніше від тяжких опіків. 1 травня 1914 року сильний вибух струсонув завод: одна з доменних печей не витримала надмірного скупчення газу. Лікар заводської лікарні в бесіді з кореспондентом газети «Донецкая жизнь» заявив: «Я, як житель Донецького району, звик до всякого лиха, але таке жахливе видовище доводиться бачити вперше. Кілька чоловік зовсім обгоріли, троє помирають, решті, крім легкопоранених, загрожує довічне каліцтво». Кількість нещасних випадків щороку збільшувалася. Наприклад, у 1914 році на заводі налічувалося 1480 нещасних випадків, а за вісім з половиною місяців 1916 року їх було 26138.
Робітники терпіли не лише від нещасних випадків. Щоденна 12-годинна робота в умовах нестерпної спеки, бруду і протягів спричинювалась до тяжких захворювань.
Вкрай тяжкими були й житлові умови робітників.
До революції й міста, по суті, не було. Кілька невеликих селищ: Василівна, Жилівка, Новоселівка та 3-4 вулиці, що межували з металургійним заводом,- оце й увесь Алчевськ. У брудному задимленому селищі з низькими глинобитними
і дерев'яними будинками, тісними і сирими бараками та землянками виділялося кілька десятків кам'яних споруд адміністративної і старої колоній. Не було ні водопроводу, ні каналізації, ні брукованих вулиць; електричне світло було лише в кількох кам'яних будинках адміністрації заводу ДЮМО. В 1913 році з 5135 робітників заводу понад 3000 чоловік жили в бараках, 540 - в казармах, решта - в саманних холупах. Фабрична інспекція змушена була визнати, що «утримання і вигляд казарм і взагалі жител робітників у деяких заводських селищах потребують дуже істотних змін».
До 1917 року в Алчевську була тільки одна лікарня на 75 ліжок з амбулаторією, де працювало 3 лікарі і 15 чоловік середнього медперсоналу. Лікарня містилася в непристосованому для лікувальних цілей глинобитному приміщенні.
Церковнопарафіяльна школа на ЗО учнів і двокласне народне училище (відкрите в 1907 р.) - це учбові заклади Алчевська. Було ще комерційне (середнє) училище, але для дітей робітників воно фактично було недоступним. В Алчевську діяли невеликий кінематограф, кегельбан і одна бібліотека, якою користувалася привілейована частина населення.
Становище трудящих рік у рік погіршувалося. В масах зростало обурення проти сваволі царської влади і експлуататорів. Революційному вихованню трудящих сприяло поширення ідей марксизму серед передових робітників, виникнення марксистських гуртків і організацій у Донбасі.
В 1898 році на заводі ДЮМО створюється соціал-демократичний гурток. Його організатором був революціонер робітник-ливарник І. Галушко, який приїхав сюди після звільнення з ростовської політичної в'язниці. Спочатку до гуртка входили робітники Д. К. Паранич, П. І. Пузанов, І. О. Придорожко.
Комунарськ
Сторінка 2 з 19
На підприємствах широко застосовувалася жіноча та дитяча праця, використання якої особливо посилилося в роки першої світової війни. Якщо в березні 1916 року на металургійному заводі працювало 246 жінок і підлітків, то в грудні того ж року їх було вже 845, що становило приблизно 13 проц. від усієї кількості робітників. Розцінки на ті ж самі роботи були для жінок на 25, а для підлітків на 50 проц. нижчі, ніж для чоловіків. 10-12-річні діти працювали разом з дорослими по 12 годин, одержуючи за це всього З0-40 копійок на день. Тяжке становище робітників погіршувалося нестерпними умовами праці, відсутністю будь-якої техніки безпеки. Нещасні випадки часто кінчалися смертю. 27 лютого 1911 року під час заливання мартенівської печі перевернувся ківш, і розплавленим металом облило 8 робітників. Двоє з них відразу померли, а решта - пізніше від тяжких опіків. 1 травня 1914 року сильний вибух струсонув завод: одна з доменних печей не витримала надмірного скупчення газу. Лікар заводської лікарні в бесіді з кореспондентом газети «Донецкая жизнь» заявив: «Я, як житель Донецького району, звик до всякого лиха, але таке жахливе видовище доводиться бачити вперше. Кілька чоловік зовсім обгоріли, троє помирають, решті, крім легкопоранених, загрожує довічне каліцтво». Кількість нещасних випадків щороку збільшувалася. Наприклад, у 1914 році на заводі налічувалося 1480 нещасних випадків, а за вісім з половиною місяців 1916 року їх було 26138.
Робітники терпіли не лише від нещасних випадків. Щоденна 12-годинна робота в умовах нестерпної спеки, бруду і протягів спричинювалась до тяжких захворювань.
Вкрай тяжкими були й житлові умови робітників.
До революції й міста, по суті, не було. Кілька невеликих селищ: Василівна, Жилівка, Новоселівка та 3-4 вулиці, що межували з металургійним заводом,- оце й увесь Алчевськ. У брудному задимленому селищі з низькими глинобитними
і дерев'яними будинками, тісними і сирими бараками та землянками виділялося кілька десятків кам'яних споруд адміністративної і старої колоній. Не було ні водопроводу, ні каналізації, ні брукованих вулиць; електричне світло було лише в кількох кам'яних будинках адміністрації заводу ДЮМО. В 1913 році з 5135 робітників заводу понад 3000 чоловік жили в бараках, 540 - в казармах, решта - в саманних холупах. Фабрична інспекція змушена була визнати, що «утримання і вигляд казарм і взагалі жител робітників у деяких заводських селищах потребують дуже істотних змін».
До 1917 року в Алчевську була тільки одна лікарня на 75 ліжок з амбулаторією, де працювало 3 лікарі і 15 чоловік середнього медперсоналу. Лікарня містилася в непристосованому для лікувальних цілей глинобитному приміщенні.
Церковнопарафіяльна школа на ЗО учнів і двокласне народне училище (відкрите в 1907 р.) - це учбові заклади Алчевська. Було ще комерційне (середнє) училище, але для дітей робітників воно фактично було недоступним. В Алчевську діяли невеликий кінематограф, кегельбан і одна бібліотека, якою користувалася привілейована частина населення.
Становище трудящих рік у рік погіршувалося. В масах зростало обурення проти сваволі царської влади і експлуататорів. Революційному вихованню трудящих сприяло поширення ідей марксизму серед передових робітників, виникнення марксистських гуртків і організацій у Донбасі.
В 1898 році на заводі ДЮМО створюється соціал-демократичний гурток. Його організатором був революціонер робітник-ливарник І. Галушко, який приїхав сюди після звільнення з ростовської політичної в'язниці. Спочатку до гуртка входили робітники Д. К. Паранич, П. І. Пузанов, І. О. Придорожко.