Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Історичний інтернет-довідник
Історичний інтернет-довідник
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Кабаннє

Кабаннє - селище міського типу, розташоване на обох берегах річки Красної - лівої притоки Сіверського Дінця, за 18 км від районного центру. Через Кабаннє проходить залізниця Харків-Луганськ. За 6 км від селища пролягає автомагістраль Сватове-Луганськ. Населення - 8,9 тис. чоловік.
На околиці Кабаннього досліджено кургани епохи бронзи та середньовіччя.
Історія виникнення селища тісно пов'язана з укріпленням південних кордонів Російської держави наприкінці XVII - на початку XVIII століття. Саме в цей час на території т. зв. Дикого поля створюються сторожові пости з поселеннями довкола них. Одним із таких поселень було й Кабаннє, засноване в 1701 році на землі, приписаній до Сватової Лучки, сотенного містечка Ізюмського слобідського козацького полку. Основну частину його жителів становили вихідці з Дону.
Про походження назви селища є чимало легенд. Одна з них розповідає, що перше поселення біля річки Красної заснував козак Кабанський. В іншій розповідається, що на берегах річки Красної водилося багато диких кабанів - звідси й назва слободи - Кабаннє.
Населення займалося переважно хліборобством і винокурінням, торгували дьогтем, свічками, чобітьми, рибою, ікрою, милом, овочами. Жінки ткали як для власних потреб, так і для продажу.
В своїх хатах селяни Кабаннього охоче давали притулок кріпакам, що тікали з Правобережної України чи з центральної Росії. Про це свідчить скарга цареборисівських поміщиків Петру І. У своєму листі вони повідомляли, що «по річці Красній біля Кабанячого броду донські козаки селять російських людей. І ті люди - втікачі з Бєлгородського повіту, з приписаних до Воронежа різних міст. Утекли вони від служби, від «рубльових» грошей і від корабельного будівництва». Слідчий, якого в 1704 році послав Петро І, побувавши на місці, додав до цього, що «в тому новозбудованому Кабанньому юрті живуть куренями російські люди 50 чи більше. А хто саме там живе, тих людей донські козаки переписувати не дали».
На відміну від Сватової Лучки, населення якої не платило податків, жителі Кабаннього починаючи з 1707 року були на казенному оброці. В 1732 році в слободі налічувалось 76 дворів і 365 мешканців чоловічої статі.
Після того, як у 1765 році царський уряд ліквідував слобідські козацькі полки і створив замість них регулярні кірасирські, Кабаннє стало адміністративним центром Преображенського полку. В 1773 році в слободі було 1754 військові обивателі, 12 військовослужбовців і 24 духовні особи.
Наприкінці XVIII століття значна частина земель у районі Кабаннього належала поміщикам Сошальському, Ляшенку і Капустянському, які переселили сюди своїх кріпаків з інших місць. Так виник на другому березі річки Красної новий район слободи, т. зв. Новокабаннє, де в 1790 році налічувалося 100 дворів. У 1823 році число жителів у Кабанньому перевищило 3,5 тис. чоловік.
У середині 20-х років XIX століття військові обивателі Кабаннього були приписані до аракчеєвського поселення у Сватовій Лучці. Відтоді все їхнє життя йшло за встановленим регламентом. За найменше відхилення від нього селян суворо карали. Багато часу у військових поселенців, фактично довічних солдатів, забирали громадські роботи і військова муштра, не даючи змоги займатися власним господарством, яке дедалі більше занепадало. Голод, злидні весь час переслідували селян. Частими були епідемії різних хвороб. Так, від холери в 1848 році в слободі померло 420 чоловік, від кору - 100 дітей. Близько 200 чоловік померло в 1849 році від цинги.
У 1857 році, після ліквідації військових поселень, жителі Кабаннього були переведені на становище державних селян.
Земельна реформа 1861 року не внесла корінних змін у життя села. Державні селяни, що проживали в Кабанньому, одержали на ревізьку душу 5,3 десятини землі, поміщицькі - в середньому по 4 десятини. Крім внесення плати за наділ, вони мали відробити на поміщика по 40 чоловічих і 30 жіночих днів на рік. Але все- таки селяни мали вже право займатися промислами, торгівлею тощо. Це сприяло розвитку села. В 1879 році в Кабанньому, яке входило тоді як волосний центр до складу Куп'янського повіту Харківської губернії, налічувалось 785 дворів, де проживали 2587 чоловіків і 2460 жінок. У селі було 40 вітряків, торгувало 5 крамниць.
Щороку відбувалися 3 невеликі ярмарки. Розвинулися ремесла. Близько 100 сімей займалися бондарством, гончарством, теслярством, ковальством тощо.