Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
В околицях селища було досліджено кургани з похованнями епохи пізньої бронзи (II - початок І тисячоліття до н. е.).
Історія виникнення Слов'яносербська пов'язана з появою в XVI столітті на території між річками Луганню і Сіверським Дінцем сторожових постів запорізького козацтва. Перша згадка в історичних документах про існування такого поста, з зимівниками й хуторами на місці теперішнього Слов'яносербська відноситься до 1740 року.
Інтенсивне заселення цього краю припадає на 50-60-і рр. XVIII століття. Сюди, на ще незаймані плугом родючі землі, перебралися на запрошення російського уряду серби, хорвати, чорногорці, болгари, а також молдавани й поляки, з яких сербські полковники Іван Хорват, Іван Шевич та Райко Прерадович формували піші й кінні полки. Ці військові з'єднання мали охороняти південні кордони російської держави від наскоків турків і татар. Спеціальною грамотою від 1752 року їм передавалася у вічне володіння (з правом передачі нащадкам) земля: рядовим - 20-40 четів, поручикам - 80, капітанам - 100 (четь дорівнювала 0,26 га). Крім того, вони одержували грошову платню і мали право на безмитну торгівлю і ремісництво. Шевич, Прерадович та інші сербські й волоські офіцери, що прийшли з ними, стали
першими поміщиками цього краю. Територія між Луганню й Сіверським Дінцем, на якій виникли військові поселення, почала називатися Слов'яносербією. В числі їх було село Підгірне, засноване в 1753 році сербами та іншими слов'янами. У Підгірному розміщувалась і 8-а рота Бахмутського полку, до якого влилися сербські загони.
Нелегко жилося першим поселенцям Слов'яносербії. В голому необжитому степу не було ні харчів, ні лісу для житла. Люди їли привезені з собою сухарі, розмочені у воді, дику цибулю і часник. Для будування найпростішого житла доводилося возити ліс здалеку. Слідом за військовими поселенцями в Слов'яносербію почали переселятися селяни з Харківської, Чернігівської, Курської і Смоленської губерній, а також торгові люди з різних країв Росії, яких вабили пільгові умови торгівлі.
1773 року село Підгірне вже мало 158 дворів з 973 мешканцями (з них 496 чоловіків). Населення, крім виконання військових обов'язків, займалося землеробством, тваринництвом і садівництвом. Військові поселення Слов'яносербії у 1775 році були ліквідовані, а землі їх увійшли до складу Катеринославської провінції Новоросійської губернії. У 1784 році село Підгірне перейшло до категорії міст, перейменоване на Донецьк і стало повітовим центром. Оскільки мешканцям постійно загрожувала повінь від весняного розливу Дінця, Донецьк у 1817 році було перенесено на нове місце (за 2,5 км від ріки) і одночасно перейменовано на Слов'яносербськ.
Його герб, затверджений 2 серпня 1811 року, символізував призначення військових поселень. Являв собою щит, поділений на дві частини. У верхній, на золотому полі, був зображений срібний шишак (шолом), у нижній, на червоному полі,- дві схрещені мідні гармати, які відображали сусідство з Луганським чавуноливарним заводом.
У передреформені роки в Слов'яносербську проживало 1515 чоловік (з них 246 представників дворянства й духівництва, 1008 селян, 125 дворових людей, 136 міщан). За даними 1858 року місту належало 1667 десятин землі, в т. ч. 1451 - за його межами. Власниками цього багатства були переважно дворяни й міська управа.
В документах за 60-і роки XIX століття е згадка і про існування в Слов'яносербську цегельного заводу, що виробляв щорічно продукції на 800 крб. сріблом. Виробництво місцевого будівельного матеріалу сприяло забудові міських вулиць. На початку 60-х рр. у місті було 410 приватних будинків та 4 державні будови. На центральній площі міста щорічно проводилось 3 ярмарки, йшла жвава торгівля хлібом, худобою, молочними продуктами, а також глиняним посудом, полотном, косами, діжками, смушковими шапками, кожухами, кошиками, плетеними з лози, (на 1858 р. у місті було вже 30 ремісників). Місцеві торгівці мали 18 крамниць та 3 магазини зі складами.
Слов'яносербськ
Сторінка 1 з 8
Слов'яносербськ (давні назви - Підгірне (до 1784 року), Донецьк (до 1817 року) - селище міського типу, адміністративний центр Слов'яносербського району. Розташований на правому березі Сіверського Дінця, за 32 км від Луганська і за 15 км від залізничної станції Зимогір'я Донецької залізниці. З обласним центром селище зв'язане асфальтованим шосе. Населення - 5 тис. чоловік. Історія виникнення Слов'яносербська пов'язана з появою в XVI столітті на території між річками Луганню і Сіверським Дінцем сторожових постів запорізького козацтва. Перша згадка в історичних документах про існування такого поста, з зимівниками й хуторами на місці теперішнього Слов'яносербська відноситься до 1740 року.
Інтенсивне заселення цього краю припадає на 50-60-і рр. XVIII століття. Сюди, на ще незаймані плугом родючі землі, перебралися на запрошення російського уряду серби, хорвати, чорногорці, болгари, а також молдавани й поляки, з яких сербські полковники Іван Хорват, Іван Шевич та Райко Прерадович формували піші й кінні полки. Ці військові з'єднання мали охороняти південні кордони російської держави від наскоків турків і татар. Спеціальною грамотою від 1752 року їм передавалася у вічне володіння (з правом передачі нащадкам) земля: рядовим - 20-40 четів, поручикам - 80, капітанам - 100 (четь дорівнювала 0,26 га). Крім того, вони одержували грошову платню і мали право на безмитну торгівлю і ремісництво. Шевич, Прерадович та інші сербські й волоські офіцери, що прийшли з ними, стали
першими поміщиками цього краю. Територія між Луганню й Сіверським Дінцем, на якій виникли військові поселення, почала називатися Слов'яносербією. В числі їх було село Підгірне, засноване в 1753 році сербами та іншими слов'янами. У Підгірному розміщувалась і 8-а рота Бахмутського полку, до якого влилися сербські загони.
Нелегко жилося першим поселенцям Слов'яносербії. В голому необжитому степу не було ні харчів, ні лісу для житла. Люди їли привезені з собою сухарі, розмочені у воді, дику цибулю і часник. Для будування найпростішого житла доводилося возити ліс здалеку. Слідом за військовими поселенцями в Слов'яносербію почали переселятися селяни з Харківської, Чернігівської, Курської і Смоленської губерній, а також торгові люди з різних країв Росії, яких вабили пільгові умови торгівлі.
1773 року село Підгірне вже мало 158 дворів з 973 мешканцями (з них 496 чоловіків). Населення, крім виконання військових обов'язків, займалося землеробством, тваринництвом і садівництвом. Військові поселення Слов'яносербії у 1775 році були ліквідовані, а землі їх увійшли до складу Катеринославської провінції Новоросійської губернії. У 1784 році село Підгірне перейшло до категорії міст, перейменоване на Донецьк і стало повітовим центром. Оскільки мешканцям постійно загрожувала повінь від весняного розливу Дінця, Донецьк у 1817 році було перенесено на нове місце (за 2,5 км від ріки) і одночасно перейменовано на Слов'яносербськ.
Його герб, затверджений 2 серпня 1811 року, символізував призначення військових поселень. Являв собою щит, поділений на дві частини. У верхній, на золотому полі, був зображений срібний шишак (шолом), у нижній, на червоному полі,- дві схрещені мідні гармати, які відображали сусідство з Луганським чавуноливарним заводом.
У передреформені роки в Слов'яносербську проживало 1515 чоловік (з них 246 представників дворянства й духівництва, 1008 селян, 125 дворових людей, 136 міщан). За даними 1858 року місту належало 1667 десятин землі, в т. ч. 1451 - за його межами. Власниками цього багатства були переважно дворяни й міська управа.
В документах за 60-і роки XIX століття е згадка і про існування в Слов'яносербську цегельного заводу, що виробляв щорічно продукції на 800 крб. сріблом. Виробництво місцевого будівельного матеріалу сприяло забудові міських вулиць. На початку 60-х рр. у місті було 410 приватних будинків та 4 державні будови. На центральній площі міста щорічно проводилось 3 ярмарки, йшла жвава торгівля хлібом, худобою, молочними продуктами, а також глиняним посудом, полотном, косами, діжками, смушковими шапками, кожухами, кошиками, плетеними з лози, (на 1858 р. у місті було вже 30 ремісників). Місцеві торгівці мали 18 крамниць та 3 магазини зі складами.
Дивиться також інші населені пункти району: