Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Історичний інтернет-довідник
Історичний інтернет-довідник
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Білокуракине

Сторінка 1 з 11
Білокуракине - селище міського типу, адміністративний центр великого сільськогосподарського району, розташоване в північній частині області. Через селище протікає річка Біла (притока р. Айдару). Тут знаходиться залізнична станція Білокуракине (на лінії Валуйки - Кондрашівська). До обласного центру, з яким селище зв'язане шосейною дорогою,- 135 км. Населення - 6,7 тис. чоловік.
Перші відомості про Білокуракине відносяться до початку XVIII століття. У 1700 році Петро І, повертаючись з другого Азовського походу в супроводі одного з своїх найближчих вельмож - князя Б. І. Куракина, зупинився в мальовничій місцевості, що розкинулась вздовж тихої річки з білосніжним крейдяним дном. Красива, але тоді ще дика місцевість сподобалась Куракину, і Петро І віддав її князю, надавши право останньому самому визначити межі володіння.
У 1700 році Куракин заснував невелике село, яке дістало назву від назви річки і прізвища князя. Але освоєння привласнених земель мало турбувало князя. Більш енергійно взявся за цю справу його син Олександр, який зумів переселити сюди велику кількість селян з Чернігівської, Київської, Воронезької та інших губерній.
Сподівання переселенців на поліпшення своєї долі були марними. Вони потрапили «з вогню та в полум'я», в таку ж, а то й гіршу неволю. Куракин-менший виявився умілим, жорстоким експлуататором. Панщина в його маєтках була особливо тяжкою.
Жорстока експлуатація викликала протести. Так, у 1766 році в скарзі до уряду білокуракинські селяни просили передати їх у відання казни, бо Куракин покладає на них «тяжкі роботи і нестерпні збори». Скаргу селян не взяли до уваги, а подавців скарги Я. Лобаченка і К. Ломовченка за постановою Слобідсько-Української губернської канцелярії було покарано канчуками.
Поширення гайдамацького руху на Слобожанщині сприяло посиленню відкритих виступів селян проти своїх гнобителів. Згаданого 1766 року кріпаки Білокураки- ного «збунтувались», відмовилися виконувати повинності на користь панa.
Нещадно придушуючи селянські виступи, поміщик посилював гноблення. Наприкінці XVIII століття кріпаки платили О. Б. Куракину по 3 крб. 80 коп. «з хати». Але стягувати оброк з бідних було важко. Тому управляючий маєтком запропонував князю замінити подвірний оброк подушним, що збільшило загальну суму доходу з 4 до 6 тис. карбованців.
Жителі Білокуракиного вели своє господарство примітивно. Переважало перелогове землеробство: один рік поле засівалось, три або чотири роки відпочивало. Панщинні селяни, які мали робочих волів, возили хліб до Черкаська, Ростовської фортеці та інших місць Вони також наймались перевозити купецькі товари в Ярославль, Нижній Новгород, Казань, Саратов та Царинин.
На кінець XVIII століття Білокуракине стало волосним центром Старобільського повіту Слобідсько-Української губернії. У 1800 році тут проживали 4447 чол.- 2287 чоловіків і 2160 жінок.
На початку XIX століття поміщицькі селяни Білокуракинської волості викупили в правнука Б. І. Куракина - О. Куракина 52 тис. десятин землі і волю за 1 млн. 100 тис. карбованців. З боку князя цей крок був вимушений. Через розгульне життя він дуже занедбав свій маєток. Щоправда, Куракин не пропустив нагоди якнайбільше здерти з селян.
Умови викупу були кабальними і жорстокими: при неустойці з боку селян і неакуратності в платежах вони могли знову потрапити в кріпосні. Щоб зібрати кожний наступний внесок, селянам доводилось працювати до кривавого поту і відривати від себе останню копійку. За князівську «милість» вони мали, починаючи з 1805 року, вносити плату протягом двадцяти п'яти років.
Через погані умови життя, систематичне недоїдання, непосильну пращо багато жителів не доживали й до середнього віку. Часто спалахували епідемії, під час яких багато людей вмирало. Скупі рядки документів того часу розповідають, що в 1848 році від холери померло 360 чоловік, від цинги - 350 чоловік. Цим пояснюється повільне зростання населення. За 60 дореформених років населення збільшилось всього на 40 чол. і становило в 1863 році 4487 чоловік.