Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Історичний інтернет-довідник
Історичний інтернет-довідник
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Петрівка

Сторінка 1 з 8
Петрівка (до 1771 року - Караяшник, до 1923 року - Петропавлівка) - селище міського типу, центр селищної Ради Станично-Луганського району. Розташована біля злиття степових річок Євсугу і Ковсугу, приток Сіверського Дінця. За 3 км від Петрівки - залізнична станція Огородня на залізниці Москва-Донбас, за З км - автомагістраль. Населення - 7300 чоловік.
В околицях селища виявлено залишки стародавніх поселень, що належать до різних періодів: до епохи мезоліту1 (8-6 тисячоліття до н. е.), неоліту (6-4 тисячоліття до н. е.), кургани бронзової доби (3-1 тисячоліття до н. е.), городище салтівської культури (VIII-X століття).
Петрівка заснована у другій половині XVII століття донськими козаками, які оселялись по найближчих до Дону річках - Айдару, Деркулу, Євсугу. Спершу це був хутір Караяшник. Сюди, у вільні донецькі степи, втікали також кріпаки з України та Росії. В результаті цього кількість мешканців у хуторі весь час зростала. Утиски, яких зазнавали поселенці від царського самодержавства, призвели до того, що коли в 1707 році вибухнуло повстання під проводом К. Булавіна, жителі Караяшника приєдналися до нього. На Сіверському Дінці рух козаків і селян очолив отаман С. О. Драний (з сусіднього з Караяшником містечка Старо-Айдарського). За це в 1708 році Караяшник, як і багато інших поселень по Сіверському Дінцю, Айдару та Євсугу, був розорений і спалений царськими військами, а багато його жителів страчено.
На початку 30-х рр. XVIII століття землі довкола колишнього Караяшника були пожалувані на ранг князеві Дмитру Трубецькому,який заново відбудував Караяшник.
Вигідне географічне розташування поблизу важливої водної артерії - Сіверського Дінця, родючі землі в долинах Євсугу і Ковсугу, м'який клімат,- все це сприяло швидкому заселенню Караяшника вихідцями з центральних районів України. Вони сподівалися знайти тут вільне життя, але потрапляли в залежність до князів Трубецьких. У 1771 році хутір, що став уже значним поселенням, перейменували в Петропавлівку в зв'язку з побудовою тут 1767 року храму Петра і Павла. За існуючим у 1779 році адміністративним поділом, Петропавлівка входила до складу Біловодського повіту Воронезької губернії. У 1798 році княгиня Трубецька передала поселення у казну, і колишні рангові селяни стали державними. В цей час тут було 273 двори з населенням 1026 чоловіків і 1017 жінок.
Селяни жили з натурального господарства. Основним їх заняттям було хліборобство. Сіяли жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, ловили рибу. Потребу в одязі також задовольняли власними силами: пряли льон, з якого ткали полотно. Сплачувати грошовий оброк у казну, розмір якого в першій половині XIX століття становив від 7 крб. 50 коп. до 10 крб. з душі на рік, їм було дуже важко. Крім того, селяни зобов'язані були виконувати ряд повинностей: шляхову, підводну тощо.
Хоч за 60 дореформених років (до 1857 р.) населення майже подвоїлось і становило 4019 чол., а число дворів збільшилось у 2,2 раза і становило 600і, площа ж землі, якою користувались селяни, залишалась незмінною. У 1850 році в середньому на ревізьку душу припадало 3,2 десятини орної землі - в 1,7 раза менше, ніж наприкінці XVIII століття.
Примітивні знаряддя обробітку грунту, багаторічне висівання на одній площі однакових культур - все це призводило до виснаження грунтів. Урожаї збирали тоді мізерні. Значну частину хліба необхідно було продати, щоб сплатити оброк. Тяжким і злиденним було існування найбідніших селян. До того ж, у Петропавлівці часто спалахували епідемії. Тут лютували пошесті: в 1831 році - холера, в 1848 році - холера і цинга.
Реформа 1861 року не полегшила економічного становища селян. їхні земельні наділи дедалі зменшувались, земля виснажувалась. Більшість селян, яким не вистачало хліба до нового врожаю, засівала свої ділянки некондиційним насінням. Відсутність тягла (в середньому на два господарства припадав 1 кінь) призводила до зволікання з оранкою. Урожай жита та пшениці в бідняцьких господарствах в ті часи не перевищував 18-20 пудів з десятини.
Не маючи змоги прогодуватися, селяни шукали заробітків на луганських підприємствах та навколишніх шахтах. У 1901 році з Петропавлівської волості, де населення становило 6,5 тис. чол., пішли на промислові